Главная

Болонский процесс. Автоматизация учебного процесса - Офис методиста

Лекции Охорона авторських прав в умовах інформатизації Р.Б. Шишка
описание | темы | ключевые слова 

Зап. Шишка Р.Б. – доцент, к.ю.н.,

начальник кафедри ПОПД НУВС

Поняття інтелектуальної власності: гносеологічний аспект

Термін “інтелектуальна власність” упродовж багатьох десятиліть для пересічного громадянина, було малозрозумілою абстракцією. Різний сенс вкладали в нього і спеціалісти. Найбільше - це пов’язувалось з правами на результати творчої діяльності і їх приналежністю особі подібно речам. Але які права відображають змістовну сторону інтелектуальної власності, яка відмінність економічного та юридичного аспекту було і, на жаль, засталося не зрозумілим до сих пір. Цей майже забутий в СРСР термін запозичений і проник в спеціальну літературу (спочатку технічного, а потім і правового характеру) стосовно прав на результати творчої діяльності в капіталістичних країнах.

З відмовою від винахідницького права це поняття стало набувати реальних обрисів та змісту в праві суверенної України. Тож істинний зміст цього поняття почав в Україні, та не тільки в ній, розкриватися по справжньому лише тоді, коли в суспільстві стало формуватися розуміння гострої потреби максимально використовувати весь більш ніж столітній світовий досвід, нагромаджений Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ). До того економічна потреба забезпечення розвитку суспільства за умови вичерпання природних ресурсів та інтеграції у світову ринкову систему зумовила необхідність пошуку альтернативи. В якості останньої визначена інтелектуальна власність. Більш того, усвідомлення реального значення інтелектуальної власності в подальшому майбутті людства відображено і в тому, що прийдешнє століття отримало назву “ери інтелектуальної власності”.

Досвід передових країн, особливо азіатських, які взагалі не мають ні власної сировини ні власних енергоносіїв але за рахунок спрямування коштів на розвиток науки, освіти, інформаційних систем, культури споживання, виробництва, бережливого ставлення до національного надбання і виховання майже набожного ставлення до використання досягнень науки і техніки вивели ці країни в число передових, свідчить на користь як розвитку інтелектуальної власності так і. З абстрактної категорії з зміною пріоритетів у суспільстві й усвідомленням інтелектуальних цінностей як своєрідного енергетичного ресурсу суспільства що забезпечує поступальний розвиток інтелектуальна власність стала в ряд чисто прагматичних цінностей і правовою дійсністю на яку можна мати суб’єктивні права, по відношенню до якої виникають юридичні обов’язки. Тому й постає необхідність ще раз звернутися до визначення поняття інтелектуальної власності та скрупульозного аналізу позицій попередників і виявлення слабких та сильних їх сторін.

Але для того щоб зрозуміти сутність інтелектуальної власності, її особливість і специфіку правового регулювання необхідно прослідити гносеологію розвитку закон

одавства про інтелектуальну власність та становлення її теоретичних засад і практики закріплення в нормативних актах.

Проблема права інтелектуальної власності і питання про соціальну економічну та правову значимість результатів творчої діяльності на відміну від інших підгалузей та інститутів цивільного права та об’єктів цивільних правовідносин має відносно молоду історію свого розвитку з погляду на її нормативне забезпечення. Традиційно в цивілістиці останніх років зважаючи на рецепцію римського приватного права роки прийнято проводити дослідженні саме з правового регулювання цих правовідносин в us romani. Хоча зустрічаються дослідження ще на більшу глибину та вікову традицію. Більшість романістів відмічають, що сучасне розуміння цивільного права не співпадає з поняттям такого права в Древньому Римі. Предметом останнього: jus civile були майнові відносини виключно між римськими громадянами, jus gentium поглиблені та збагачені за рахунок запозичень покорених народів такі ж відносини між римськими громадянами та вільними громадянами, що проживали за межами Риму та jus praetorium - виправлені чи зкореговані преторами відповідно до вимог часу чи конкретної ситуації майнові відносини між римськими громадянами та перегрінами, за умови що попередні складові частини римського цивільного права були неспроможні врегулювати нові відносини [1, c.4-6]. Оцінюючи заслуги римлян відмічалось: "Римляне, собственно впервые разработали право частной собственности, абстрактное право, частное право, право частной личности"[2.c.347].

Немайнові відносини в римському праві мали обмежене регулювання. В той же час стародавній Рим культувував принцип - хліба та видовищ, широко розвивав та підтримував мистецтво. Не дарма що ми завдячуємо йому високим розвитком культури, християнством та цивільним правом. Але відносини, що складалися між авторами цих витворів особливо не врегульовувалися. Вони будувалися на основі договору найму робіт для розпису громадських та інших будівель, чи договору купівлі продажу. Результат роботи і її матеріальний носій повністю зливалися в одне ціле і загрози тиражування та економічного використання результатів творчості не виникало. Винагорода авторам була по їх роботі від покупця носія твору, наприклад картини, скульптури, тощо.

Хоча в римському праві нема натяку на врегулювання відносин власності на результати творчої діяльності, все таки відзначимо розквіт мистецтва і технічної думки. На наш погляд, цьому повинно було сприяти й тогочасне законодавство. Недарма відмічається: “Строго говоря, первые идеи об авторском праве возникли, наверное, тогда, когда возникло и оформилось в самостоятельную деятельность само духовное творчество Например, заимствование чужого произведения, а также искажения его осуждались еще во времена античности. В Древней Греции существовало положение, по которому рукописи получивших признание трагедий должны были хранится в официальном архиве, чтобы можно было проконтролировать неприкосновенность текста при постановках пьес” [3,c.7].

Приблизно того ж принципу притримувались сильні того світу і в інших країнах. Вже первісна людина поряд із турботою про насущне проявляла турботу про душу та прекрасне. Наскальні та печерні малюнки та прикраси первісних людей, що збереглися до нашого часу вражають уяву сучасників та, сподіваємось, будуть ще здобутком прийдешніх поколінь, безумовно вимагали праці. Гіркої праці з огляду на тодішній інстумент. Майстерність, з якою виконано ряд таких витворів не могла бути спонтанною, а потребувала часу на відточення відповідної майстерності та спеціалізації хоча б на примітивному рівні. Це означає, що первісний творець не приймав участі у здобутті продуктів харчування та підриманні родового чи племінного очага нарівні із іншими, а займався виробництвом духовним і в цьому постійно відточував свою майстерність. Якщо співплемінники його за це годували і давали притулок, то це і була перша оцінка результатів такого духовного виробництва. А відтак ми можемо допустити що співплеменники визнавали за такими особами певне право на творчу діяльність. Сама така діяльність прирівнювалася до виробничої. Саме завдяки їй ми маємо уявлення про життя первісних людей як і про наступні покоління.

З поділом суспільства на класи площина такої опосередкованої оцінки результатів творчої діяльності через встанолення привілей для їх творців змінилась. Більшість знаних в історії можновладців окрім турботи про економічну та воєнну міць як засобу свого існування в тій чи іншій мірі старалися виділитись створенням чи придбанням витворів мистецтва, утримуванням домашніх театрів, музикантів, художників, тощо. Правове положення кріпака пана Енгельдгарта Тараса Шевченко попри відомі негативні сторони було набагато краще чим інших його кріпаків. Він оцінювався не як виробнича одиниця, в як митець. Тому і його ціна була набагато більшою. Власне завдяки тому, що Шевченко був кріпаком у Енгельгарта останній і увійшов в історію.

На невільницьких ринках стародавнього Риму, Греції, Індії та інших знаних цивілізацій спостерігалось те ж саме. Представники творчих професій цінилися набагато більше чим чорноробочі. Вони хоча й були рабами але на правах домашньої челяді: вчителі, придворні митці, управителі, тощо. Але античний світ не знав нічого подібного до сучасного права інтелектуальної власності, що пояснюється особливістю тодішніх економічних відносин і системою виробництва [4,c.81]. Вони знаходились в превілейованому становищі і могли від імені господаря учиняти угоди. Отже в основі права була особова превілея яка у вигляді звільнення від загального обов’язку і надання можливості займатися непродуктивною працею чи у вигляді спочатку одноразової, а пізніше періодичної матеріальної винагороди надавалась творцям від імені господаря. Така привілея була завжди похідна і будувалась не на праві, а на волі господаря чи суверена.


Отже визначально результат творчої діяльності оцінювався через його матеріальний носій або те естетичне задоволення, яке здатний був створити митець, майстер та відповідно репрезентувати його господареві чи замовнику. Так, Проспер Меріме описує відчайдушні старання скульптора репрезентувати найкращим чином створену ним скульптуру Зевса, для чого було залучено і освітлення і техніка: скульптура була встановлена на візок і завдяки цьому небожитель виїхав на зустріч монарху, що не могло бути не ним замічене.

Скрипки відомих майстрів Аматі, Страдівалі, Гварнеллі сприймались не тільки як музикальні інструменти, а як витвори мистецтва якими мали за честь володіти сильні світу. Але замовляли та оплачували унікальні крипки, які і по досі є надбанням людства як звичайні музикальні інструменти, а праця їх творців оплачувалась з урахуванням особливостей звучання та імені творця. Отже результат творчої діяльності на той час ототожнювався із її носієм і в такому сполученні був об’єктом цивільного обігу.

В юридичній та економічній літературі вироблено декілька теоретичних конструкцій права інтелектуальної власності: теорія привілеїв, пропрієтарна в рамках якої розрізнялись договірну, промислової власності, нематеріальну. Дещо своєрідне теоретичне підґрунтя було в теорії особового права, деліктній, рентній та вічної промислової власності.

Для того щоб з привілеї творця результату творчої діяльності це стало його правом яке виникає не в силу дарунку (хочу дам, а хочу не дам) воно перетворилось на право, що виникає по волі творця на основі права потрібні були визріти відповідні умови як і відточена теоретична думка.

В сучасних умовах ні жодна з розроблених попередниками теорій нас не задовольняє, що пояснюється новітніми комунікаціями поширення ідей швидкісними технологіями їх трансформації і тиражування носіїв, швидким моральним старінням, наявністю конкуруючих з правом інтелектуальної власності інститутів: недобросовісної конкуренції, інформаційного права та інших. Більш того, по мірі електронізації суспільства виникає проблема не стільки що регулювати, а як і особливо як охороняти. Тобто на перший план висувається не теоретичний аспект, а прагматичний. Тож можемо констатувати що право інтелектуальної власності з моменту його виникнення перетерпіло суттєву трансформацію і на першочерговими стали практичні аспекти регулювання та охорони прав інтелектуальної власності.

Список літератури: 1.Подопригора А.А. Основи римского гражданского права. К.: 1994. 288с; 2. Маркс К. К критике гегелевской философии права // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - 2-е изд. Т.1,; 3. Азбука авторского права: Пер. с английского .-М.: Юрид. лит., 1982; 4. Пиленко А.А. Право изобретателя.-М.: 2001 688с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Шишка Р.Б. – доцент, к.ю.н.,

начальник кафедри ПОПД НУВС

 

 

Теорія привілеїв основних чи факультативних стала відправною для самостійного чи рецептованого формування національних систем права інтелектуальної власності у більшості народів.

Поява перших привілеїв на результати творчої діяльності (винаходи) віднесена на кінець сереньовіковя і спричинена наданюю благородності ручній праці та появою організації виробництва у вигляді цехів (закритих промислових корпорацій). Корпоративний устрій і намагання всіх членів бути у рівних виробничих умовах навіть призводили до гоніння на винахідників. Всі повинні були працювати в рівних умовах. Ніхто не повинен ухилятися від узвичаєних способів виробництва і вводити такі з них, що можуть оставити інших товаришів без роботи. Наприклад винайдені у Франції панчохи внаслідок непередбаченості цеховими регламентами вимусили винахідника переїхати в Англію, там освоїти їх виробництво і вже звідтіля ввозити в Францію. Такі приклади із середньовіччя непоодинокі. Винайдені Ревельоном обої на вимогу фабрикантів полотняних та шовкових виробів були взагалі спочатку заборонені для виробництва.

Але переваги новинок на основі яких створювалися нові товари були очевидні. Вони репрезентувалися (лобіювалися) сильним світу і на основі їх дозволів вводилися в обіг. Тож в подальшому виникла необхідність вивільнити технічну думку від контролю цехів і тим надати промисловцям свободу дій в конкуренції. Внаслідок цього від контролю звільнялись або певні цехи, місця або певні особи. В першому випадку спочатку звільнялись ці цехи які працювали на потреби дворів (реальні привілеї), а в другому випадку звільнялись певні особи яким надавались особові привілеї. Ці особові привілеї й розглядалися як прообрази перших патентів. Для цього була розроблена спеціальна теорія королівського права на роботу “le droit de travailler est un droit royal” згідно якої презюмувалось, що цехи ніби видавали дозволи на виробництво за спеціальним делегувальним правом короля. В подальшому королівські привілеї стали вище цехових регламентів, а особа яка отримувала ці привілеї звільнялась від цехової залежності.

Така правова конструкція мала декілька наслідків:

  • певна особа отримувала виключне права на виробництво певного товару;
  • якщо в основі цього виробництва лежала технічна розробка – новинка то особа отримувала виключне право на її використання спочатку назавжди, а потім під впливом тих же цехових корпоративних інтересів стали встановлюватися певні терміни;
  • іншим особам заборонялось користуватися королівським правом на роботу;
  • такий виробник по суті справи ставав монополістом. Цехи не могли працювати на тих же засадах внаслідок відсутності спеціальних дозволів регламентів, а не цехові тому, що їм заборонялось порушувати королівське право на роботу.

Отже аналізуючи вказане можемо з упевненістю сказати, що суттю цих привілей є дозвіл як перший і головний їх момент. З часом це стало вимагати свого теоретичного обґрунтування та нормативного вираження не на основі індивідуальних правових актів, а на основі раз і назавжди заведеного порядку.

Характериним для цього є запозичений у А.А.Пиленко приклад, що характеризує тодішні привілеї. Єврей, що отримав привілей на спосіб розробки платинових покладів має право тільки заборонити всім і кожному користуватися запатентованим способом. Він не міг б посилатися на цю привілею і сказати, що держава дозволила мені застосовувати цей спосіб в межах єврейської осілості де відсутні платинові родовища. Отже держава дозволила йому одночасно жити там де ці родовища є. В ХУІІІ столітті такі висновки визнавалися правильними і що попередити можливість розповсюдження осілості євреїв в привілеях робилися спеціальні застереження: “Єврей, що користується даним привілеєм, не повинен повилатися на неї і проживати в тих частинах держави, де це йому заборонено місцевими законами”.


Тим самим право інтелектуальної власності визначалося як особливе нематеріальне право. В російській цивілістиці нематеріальність винаходу була обгрунтована А.Пилипенко, який виходив з того: “Сущность изобретения не исчерпывается теми материальными предметами, в коих оно воплощено” и “Изобретение всегда невещественно”, а в тих правових можливостях, що надавалися їх автору. Наприклад в королівстві обох Сицілій законом 1810 р. було встановлено що власники патентів будуть мати право відкривати на всій території держави такі заклади, які будуть призначатися для експлуатації запатентованих винаходів. Австрійський закон 1832 р. в ст.10 теж виходив з того, що патентоволоділець має право відкривати майстерні і здійснювати роботи, що необхідні для розробки предмету його привілеї у всіх тих наших країнах, яким обов’язків наш закон – засновувати склади і заклади для виготовлення і продажу запатентованого продукту. Тож можемо лише констатувати, що патентоволодільцю надавалося право комерційно використовувати свій винахід спочатку як ідею а також і як продукт.

Батьківщиною інтелектуальної власності (не терміну “інтелектуальна власність”) небезпідставно вважається Англія. Так ще в 1567 р. Єлизавета видала якомусь Гастінгсу привілею на виключне право торгувати особливою тканиною (“ he chould have the sole trade”.Чуть пізніше була видана привілея Гумфрею на інструмент для виплавки свинцю. З часом таких привілеїв видано значну кількість як суверенами так і тими особами яким такі права у свій час були даровані (монахам, церкві) що привело до зловживань внаслідок чого привілеї видавались не залежно від того заслуговувала того особа чи ні. Тому в 1601 р. більшість шкідливих монополій було відмінено. В Англії вперше були прийняті авторський та патентний закони. Так в 1623 р. за короля Якова Стюарта був прийнятий “Статут про монополії” яким проголошено виключне і незалежне від волі короля право кожного, хто створить та застосує технічну новинку, монопольно користуватися на протязі 14 років вигодами та перевагами з нього. Втім, А.Пилипенко критикував тезу про те, що ніби цей закон став прообразом сучасних патентних законів. Він вказував що згадування виключних прав, які засновані на привілеї є лише чисто зовнішнім явищем, яке суттєво не вплинуло на еволюцію принципів. В 1710 р. там же з’явився і перший авторський закон, більше відомий за назвою “Статут королеви Анни”. Ним автору надавалось виключне право на опублікування твору на протязі 14 років з моменту його створення з можливістю пролонгації такого права за життя автора ще на 14 років. Отже в праві Великобританії робився наголос на виключне право монопольного використання тих переваг які надає новинка. В свою чергу це призводило до можливості отримувати за визначений законом термін прибуток. З огляду на це ми не можемо погодитися на ігнорування ролі англійського законодавства у становлені права інтелектуальної власності. Воно там почало власне формуватися як право, хай навіть не зовсім послідовне й забезпечене але це вже було виключне право монопольного використання переваг новинки.

Але поява самого терміну “інтелектуальна власність” (propriete intelligent) приходиться на кінець ХУШ ст. з позицій пропріетарного підходу у французьському законодавстві до авторського і патентного права як прояву теорії природного права обґрунтованого на той час в роботах французських філософів просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Руссо). Згідно з нею право творця твору є його невід’ємним природним правом, що виникає із сутності творчої діяльності і “существует независимо от признания этого права государством”. Таке саме у Франції 7 січня 1791 р. було прийнято патентний закон, що рядом авторів визнається початком патентного права. Безумовно, що цей закон був прогресивнішим і більш детально регламентував відносини що виникали внаслідок створення винаходу. Але не дивлячись на те що він виходив з права на об’єкт – винахід й започаткував так звану пропрієтарну теорію права інтелектуальної власності все таки недооцінювати законодавство Великобританії було б помилкою.

Перехід до авторського та патентного права як власності отримав найбільше поширення в ХІХ віці з прийняттям у більшості Європейських країн авторських та патентних законів котрими права творців досягнень в галузі літератури, мистецтва та науки, а більше технічної творчості були прирівнені до права власності. Принагідно замітимо, що витоки джерел такого розуміння були не юристи, а творча і перш за все технічна інтелігенція. Вони виходили з економічної цінності новинки і того економічного ефекту який вона могла надати, навіть і у тому разі коли винагорода була лише за факт створення новинки. Більш того такі результати відносились до рухомого майна.

Як на наш погляд, визначну роль в цьому відіграла і сама Франція, яка стала центром новел в Європі і своєрідною законодавцею моди на правові стандарт – підходи до регламентації відносин. Відповідно передові ідеї проводились в французьких, а потім і інших університетах і особливо в тих країнах, що тільки ставали на шлях просвітительства.

Не пасла задніх в цьому і Російська імперія, що пояснюється тим, що дозріли умови для допуску в економічний обіг творів літератури та мистецтва та науково технічних досягнень. Йдучи вслід за просвещенной Європою, розвиваючи свою промисловість та маючи потужну й визнану у світі літературу, Росія теж потребувала відповідного законодавства. Загальновідомо, що першим в Росії хто отримав професійний гонорар за опублікований твір був О.С.Пушкін. За видання поеми “Руслан та Людмила” в 1820 йому була виплачена авторська винагорода.

Як відомо, першим в Росії законом про інтелектуальну власність був Закон “О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах” проголошений маніфестом императора Олександра в 1812 р. В ньому вперше законодавчо було визначено, що винахід як власність належить його володільцю, що має виключне право використовувати винахід самому и на оплатній основі передавати таке право іншим особам. Отже російське законодавство визначально стояло сугубо на теорії пропрієтарної власності й розглядало результат творчої діяльності як об’єкт права власності.

В російській цивілістиці нематеріальність винаходу була обгрунтована А.Пилипенко, який виходив з того: “Сущность изобретения не исчерпывается теми материальными предметами, в коих оно воплощено” и “Изобретение всегда невещественно”, а в тих правових можливостях, що надавалися їх автору. Наприклад в королівство обох Сицілій законом 1810 р. було встановлено що власники патентів будуть мати право відкривати на всій території держави такі заклади, які будуть призначатися для експлуатації запатентованих винаходів. Австрійський закон 1832 р. в ст.10 теж виходив з того, що патентоволоділець має право відкривати майстерні і здійснювати роботи, що необхідні для розробки предмету його привілеї у всіх тих наших країнах, яким обов’язків наш закон – засновувати склади і заклади для виготовлення і продажу запатентованого продукту. Тож можемо лише констатувати, що патентоволодільцю надавалося право комерційно використовувати свій винахід спочатку як ідею а також і як продукт.

Для того щоб в подальшому аналізувати існуючі в науці підходи щодо інтелектуальної власності слід визначитися і методологічних підходах поняття права інтелектуальної власності. В основному концептуально попередники і законодавці виходять з двох основних теорій: пропрієтарної власності та виключних прав (органічної теорії).

В літературі також в більшій мірі виходять з теорії виключних прав. Тому стосовно права інтелектуальної власності виділяють теорію особистого права, деліктну, рентну, договірну, персональну, теорію права нематеріальних благ. Але найбільше отримала розповсюдження пропріє тарна теорія.

Шишка Р.Б. – доцент, к.ю.н.,

начальник кафедри ПОПД НУВС

 

Пропрієтарна теорія інтелектуальної власності

Щоб вияснити сутність пропрієтарної теорії інтелектуальної власності звернемося до її витоків та конструкції. Гносеологічно ця теорія вважається першою і домінуючою, хоча як видно з наведеного вище вона виникла в силу тодішньої легкої доступності бо будувалась на доволі знайомих і відпрацьованих постулатах права власності. Вона виходить із природнього розуміння права власності, а її представники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності із правом власності на матеріальні об’єкти.


Друга обставина, що сприяла становленню цієї теорії є перехід до облігаторного принципу видачі привілеїв на зміну прерогативному. Це принцип полягає в тому, що привілея видавалась на вимогу зацікавленої особи що проявилось у видачі облігаторних патентів.

Третя оставина – перехід від феодального суспільства до капіталістичного, що супроводжувалося відміною переважних прав знаті. Але стало ясно, що права які засновані на походженні і права, що базуються на створені результатів творчої діяльності зовсім різні за своєю природою, спямовапністю та наслідкам. Тому привілеї, що засновані на винаході стали близькими для ідеалів свободи і особливо економічної, а привілеї з походження навпаки не відповідали ні інтересам буржуазії ні інтересам робітників.

Нормативне вираження цієї теорії започатковане французькими законами про авторське право і про право на винаходи (патентним законом) від 7 січня 1791 р. в ст..й якого вказувалось що всякий винахід чи відкриття є власністю його автора. До речі й доктрину промислової власності повязують із іменем де Буфлеса, який в доповіді по проекту французького патентного закону заявив, що дерево, яке виросло в полі, менше належить своєму власнику, чим ідея – автору. На думку А.Пиленко ця теза принесла шкоду і надовго затримала науково-самостійну розробку патентного права і слугувала причиною для перебільшення практиків. Якщо зважити на історичний аспект доповіді де Буфлеса то стає зрозумілим смисл фрази: “Quelques partisants de la liberte indefinie croiront voir a nos principes des consequences dangereuses, et nous diront: quoi! dans un moment ou tout retentit du la liberte, ou tous les interens s’immolent d’eux memes a la liberte … vous venes nous proposer des genes et des contraintes!” ( тільки внаслідок помилки можна вживати в даній галузі ненависну назву привілея, так як існує величезна різниця    між гарантованим всякому винахіднику захистом і перевагою що надається фавориту, який отримав привілею (переклад Р.Б.). В подальш при оцінці впливу цієї доповіді на формування теорій інтелектуальної власності А.А Пиленко зауважив: “Не будь эта доктрина тенденциозной, т.е. не происходи она из страха, что иначе защитникам патентов придерся признать себя сторонниками нелиберальных монополий, - эта бессмысленная видумка не продержалась бы и двух лет”. Банальна заміна терміна “належить” на термін “власність” призвів до появи догми інтелектуальна власність, що прозвучало як “s’il exite pour un homme une veritable propriete, с’est sa pensee” (розставити артиклі). Тим самим на ідею була проголошена власність, що в подальшому потребувало визначення змісту правомочностей власника, способів охорони цієї власності чи правомочностей, правових форм переводу власності із статики в динаміку – передачі цієї власності іншим особам. Але основне було зроблене у нормі зазначеного закону яка встановлювала, що всякий винахід чи відкриття є власністю його автора.

Як зазначає І.А.Зенін ця теорія пішла гуляти по всім країнах і була розвинута в роботах Л.Шретера, М.Ланге, К.фон Врангеля.

Оскільки в ті часи література та мистецтво розвивались на основі революційного підйому значно швидше чим патентне право то скоро постало питання про необхідність поширення облігаторного підходу (принципу) і на витвори літератури, мистецтва, а потім і науки. Найбільше в цьому в силу німецької пунктуальності вдалося зробити в німецькому прав. При розробці концепцій німецького авторського права старались чітко встановити дві відправних тези: авторське право є право і воно може бути вмонтоване в рецептовані із римського права норми. Втім виявилося, що римське право такі правовідносини зовсім не регулювало. В основу концепції німецького авторського права були заложені підходи Канта який звів порушення прав авторів до контрафакта, а відповідальність за конрафакти до загальних канонів римського права. На основі цього в подальшому появилась так звана аналогістична конструкція авторського права. Один із її представників цього напрямку Фіхте вказував, що коли контрафактор діє від імені автора без доручення останнього то він відповідає перед автором за загальними началами римського права. Інший в результаті аналізу цієї конструкції зазначає що брати у співвітчизника плоди його старань – називається красти, а брати у вченого результат його таланту та багаторічної підготовки – “das kann unter keintn anderen Begriff gebracht werden” (переклад). Таким чином установленості механізму охорони цивільних та інших прав в римському праві слугували рецепції його положень в доктрину авторського права в руслі аналогістичної конструкції. Більш того, досконалість його механізму захисту власності і речових прав по суті сприяли механічному перенесенню в тогочасне авторське право.

Іншими словами за суб’єктом права власності на нетілесні об’єкти визнаються такі ж правомочності які належать власникам тілесних об’єктів: право володіння, право користування, право розпорядження.

Ця теорія проводиться в патентно-правових системах Великобританії, США, Франції. Як відзначає Р.Дюма “Одна из причин появления проприетарной конструкции авторского права заключалась в том реальном и для сегодняшнего времени обстоятельстве, что важнейшую роль в праве на произведения творчества играют имущественные элементы, прежде всего, право извлекать выгоду от использования продукта своего творческого труда”. Крім цього, така теорія в умовах домінування власності та як вже підкреслювалось доступності і характеристики її представників певний період задавольняла суспільні потреби. Тому й результати творчої діяльності (нематеріальні блага) зводилися до матеріальних зі всіма наступними кроками. Так. П.Розенберг, виходячи із змісту § 261 Закона про патенти США 1952 р. пропонував розглядати патент на винахід як рухоме майно і об’єкт промислової власності.

Пропрієтарна теорія мала і має як явоїх послідовників так і противників. С. І.Раєвич в книзі “Исключительные права. Право на товарные знаки, промышленные образцы, изобретения, авторское право” Л.1926 звернув увагу на психологічні корені теорії пропрієтарної власності. З при рівнянням виключних патентних прав до власності її сторонники старалися надати цим права властивість святості. Тобто право інтелектуальної власності таке ж святе і недоторкане як і право власності. Тому ми тільки можемо підтвердити слова А.Пиленко який писав: “...тот, кто говорит: “Патентное право есть собственность sui generis” в сущности еще не дал никакой конструкции, так как конструирование начинается лишь тогда, когда это sui generis будет разложено в виде точных юридических признаков”

Різновидом пропрієтарної теорії стала так звана договірна теорія права інтелектуальної власності, представники якої виходять з того, що патен є своєрідним договором між суспільством та винахідником на основі якого винахідник передає свій винахід а взамін отримує монополію (виключне право) на використання запатентованого винаходу. Той же П.Розенберг відмічає “Изобретатель совершает своего рода фаустовскую сделку с сувереном: взамен секретной, скрытой от других, возможно навеки, информации он получает эффективные права. Хотя один из судов США и пытался провести различие между понятиями патента как документа о предоставлении прав и как договора, все же подавляющее число специалистов считают, что патент в значительной степени является договором; несмотря на то, что в самом патенте и не содержится ясно выраженных условий договора между владельцем патента и сувереном. Такие условия подразумеваются в патентном законодательстве”.

Таким чином представники цієї теорії виходили з того, що ідея є власністю винахідника і для того щоб він міг цю ідею використовувати особисто він укладає із суспільством договір за яким зобов’язується відкрити свій секрет, а взамін отримує право монопольного використання. Отже й патент є відображенням встановлення цих відносин і в такій якості є своєрідним договором між суспільством в особі держави і винахідником. В результаті такого договору суспільство отримає нові знання, які збагачують науку і техніку, а винахідник отримує монополію на винахід і можливість компенсувати витрати на створення результату творчої діяльності.

В той же час варто звернути увагу, що патент не відповідає ознакам договору. Якщо слідувати такій логіці, то будь який правоустановчий документ може бути визнани й договором. Але це ж не так. До того ж зовсім не ясно як ця теорія працює стосовно авторського права. До того ж з ускладненням механізму розробки новинок особистість винахідника в сучасних умовах ніби розчиняється в венчурних колективах.


З найбільш знаних представників пропрієтарної теорії права інтелектуальної власності в Україні слід вказати О.А. Підопригору та О.О.Підопригору. “Правом інтелектуальної власності – пишуть вони у співавторстві із В.О. Суміним – визнається право на результати будь-якої творчості людей”. В іншій роботі О.А. Підопригора вказує “... право інтеллектуальної власності об’єднує дві групи результатів творчої діяльності людей. Одна – це група результатів, що охороняються авторським правом. Друга – це результати науково-технічної творчості, що отримали назву “об’єкти промислової власності”. В подальшому він тут же пропонує першу групу назвати спільним терміном “духовна власність”. О.О. Підопригора розвиваючи концепцію свого батька прямо пише: “Суб’єкти права інтеллектуальної власності мають стосовно результатів творчої діяльності такі само правомочності, як і суб’єкти звичайного права власності. Це – право володіння, користування і распорядження об’єктом своєї власності на свій розсуд (ст.41 Конституції України”. В той же час не можна не замітити, що сама автор наголошує що право власності і право інтелектуальної власності є різними правовими інститутами, що принципово відрізняються від речового права по об’єктам, строкам, способах набуття та оформлення, цивільно-провових способах захисту.

Від себе додамо, що навряд чи право власності та право інтелектуальної власності можна вважати правовими інститутами. Скоріше це підгалузі цивільного права. До того, як на наш погляд, різниці між цими підгалузями більше чим спільного, а те що використувується один термін ще нічого не говорить. Терміни “мука” і “мука” попри наголос теж йменуються одинаково, але це не говорить про їх смислову тотожність.

Між тим пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності як вказується має і своє логічне завершення у так званій американській формулі винаходу, де не відображаються відмінні його ознаки. Така формула не відображає основну (панівну ідею) в одному її пункті, а є по суті певною кількістю самостійних пунктів, що дають перелік об’єктів в яких може бути матеріалізована ідея винаходу. Це - ще так звана “інвентарна” формула. Не вдаваючись в деталізацію цієї формули, все таки приведемо приклад коли в США був виданий патент на лічильну машину, який містив 243 пункти патентної формули.

Різновидом пропрієтарної власності є теорія промислової власності, послідовники якої теж ототожнюють право автора на продукт духовної творчості із правом власності на матеріальні об’єкти. Такий висновок є наслідком наступного силогізму: праця людини створює матеріальні блага, речові і духовні результати праці засновані на одному і тому є факті. Отже ці результати праці і є власністю особи яка їх створила. Якщо творчий результат виникає внаслідок праці творця то він має право поступати з ним як завгодно: опублікувати (обнародувати) чи засекретити, використати самому чи передати новинку для використання іншим особам, а то і зовсім знищити. Відповідно ніхто не вправі перешкоджати володільцю у здійсненні його права.

Власне на теорії промислової власності формувалося й патентне право. Патент розглядається як різновид нематеріальних об’єктів поряд з об’єктами матеріальними. Звідсіля й виникла й розвивалася теорія промислової власності яка охопила права на винаходи, товарні знаки, промислові зразки. Вона була підтримана й закріпилася в законодавстві та юридичній літературі.

На основі теорії природного права і теорії промислової власності Колером була розроблена так звана нематеріальна (імматеріальна) теорія інтелектуальної власності, що була поширена наприкінці ХІХ століття. Її автор виходив з того, що при створені творчого результату (винаходу) його автор ніби вкладає в нього частину самого себе. Тому всякі посягання на винахід як результат творчої діяльності розглядається як зазіхання на особисті права творця. Саме право творця є комбінацією майнових і особових прав. Головний зміст майнового права винахідника полягає у праві виключного використання ідеї, а особового – право на авторство. Як зазначається іманентна теорія була певним кроком вперед у порівнянні з теорією природного права і теорією промислової власності.

Схожі теоретичні викладки слугували розробці теорії особового права, яка стосовно авторського права розвивалась в роботах Шмідта. Так він вважав що основою авторського права є те, що створений авторської працію витвір стає ніби частиною особистості самого автора, що в свою чергу дає підставу вважати особистою власністю автора. В подальшому це проповідував і відомив цивілістам Гірке.

Бельгійським юристом Пікардом була розроблена так звана теорія інтелектуальних прав суть якої зводилася до того що права на результати творчої діяльності виникають в силу самого факту їх створення і не породжуються юридичними відносинами. Ця особлива категорія прав не підпадає під відому римську класифікацію правовідносин де прийнято виділяти речові, зобов’язальні і особові правовідносини. Власність на винаходи, промислові зразки і моделі складає особливу “інтелектуальну власність” право на яку суттєво різниться від права власності на річ: обмежене в часі, право користування інтелектуальною продукцією в принципі може належати одночасно необмеженій кількості осіб, право використання інтелектуального продукту допускає його безкінечну репродукцію.

З часом для більшості теоретиків права стало ясно неприйнятність пошуку аналогів інтелектуальної власності в правових системах древніх, особливо римського права і не перспективність моделювання законодавства про інтелектуальну власність на основі цих підходів. Увагу дослідників привернули контрафакти – порушення прав інтелектуальної власності, а законодавця як і сьогодні все більше турбували проблеми захисту майнових прав. Тому на противагу від абсолютних відносин стосовно приналежності прав авторам методологічний підхід звівся до зворотнього, а саме механізму і наслідків порушення цих прав. В результаті появилася так звана деліктна доктрина інтелектуальної власності, зачинателем якої вважається Jolli. Якщо контра факт є різновидом кражі, а вс е регламентується законом то ніякого авторського права нема, а є лише делікт, рефлекторна дія якого кристалізується в захисті авторів. Тому А.А.Пиленко справедливо зауважив, що автор із правильної посилки виводить неправильний висновок. Авторське права не обмежується лише визначенням деліктів (конрафактів) та їх наслідків. Більша частина норм авторського права присвячені позитивному регулюванню відносин шляхом встановленні правового режиму його об’єктів та правового становища суб’єктів. Єдине, що заслуговує уваги з огляду на наше дослідження це на тому, що основна ідея авторського права і його позитивне регулювання полягає у забороні контрафакції.

Внаслідок подальших спроб віднайти сутність права інтелектуальної власності виникла й так звана рентна конструкція, яка мало була пов’язана із раніше нами розглянутими. Єдине що її повязувало із попередніми це облігаторна конструкція авторського права. Замітимо, що спочатку ця конструкція і захиств в авторському праві повязувався з книгами де книга розглядалась як opera, а інші витвори образотворчого мистецтва – opus, який може бути вільно відтворений. З часом виникла необхідність надати правовий захист й витворам останнього. З розширенням кола обороноздатних об’єктів стали проводитися паралелі в правах їх творців і була проведена аналогія між автором і винахідником. Навіть проводились спроби співставити книга із винаходами. З огляду на фігури можливих порушників прав були виділені контрафактор в авторському праві і імітатор в праві промислової власності і зроблено висновок, що останній не настільки є небезпечний винахіднику як контрафактор. Замітимо, що на сьогодні це втратило своє значення.

Найбільш яскравий прихильник і автор рентної теорії виходив з тог, що авторське право є штучно чтворена монополія, що забезпечує автору ренту, прибуток. Сам автор розглядається як кваліфікований працівник винагорода за роботу якого не може вкладатися в загальноприйняті схеми, що спонукало до побудови конструкції штучної монополії за допомогою якої з публіки безперешкодно можна збирати ренту. Достатньо нагадати, що рента розглядалася як періодичні платежі що отримуються з капіталу чи майна без необхідності безпосереднього заняття підприємництвом.

Кваліфікованим працівником є й винахідник, але автор прийшов до висновку, що вони не потребують штучної монополії внаслідок того що відтворення винаходу потребує витрат. А.А.Пиленко вказав на суперечливі моменти згаданої теорії і відніс її до області квазікурйозів.

В тій же Німеччині та Австрії деякі вчені схилялися до того, що патенти та облігаторсний захист надається не на правовій підставі, а по політичним принципам. Сам захист був факультативним. Більш того є цікавою та обставина, що навіть патентне право викладалося в курсах поліцейського права, а не цивільного.


Внаслідок вузької спеціалізації фахівців в галузі інтелектуальної власності і європейських країнах того часу висувалися різні інколи діаметрально протилежні теорії авторського права і патентного права. Так такий собі “маніяк-графоман” Жобард висунув теорію вічної промислової власності (propriete industriel). Основні відправні їх позиції полягають в наступному:

  • панацеєю від всіх зол суспільства є закон. Відправляючись від посилки, що хороші закони створюють хороших людей; дурні – дурних; відсутність законів – дикунів він вважав що проти свободи конкуренції достатньо законом встановити незмінне і обов’язкове товарне клеймо, а для винахідників –повну і вічну власність на їх ідеї. Іншими словами власність на витвори розуму повинні прирівнюватися до власності на землю;
  • закон повинен встановити над жорстокі засоби охорони такої власності аж до смерної кари;
  • закон повинен детально врегулювати всі правовідносини стосовно патента. Цікаво, що сам Жобард так і не виконав доручення бельгійського уряду з розробки проекту такого закону.

Ця теорія сколихнула спеціалістів і стимулювала пошук нових теоретичних конструкцій. Це призвело до поляризації підходів навіть у противників патентного права. Одна група ратувала за відміну патентів як рудимента середньовіччя, представники іншої групи виходили з того, що патенти суперечать свободі торгівлі, треті доказували, що у винахідника нема права на захист і не може бути права власності на його винахід. Дійшло до того, що голандський уряд законом від 15 червня 1869р. взагалі відмінив видачу патентів. Між тим, економічно і соціально назріли умови для необхідності встановлення захисту в патентному праві, що лише сприяло згуртуванню його приверженців. Це яскраво проявилось у проведені в серпні 1873 р. Венського міжнародного конгресу з патентного права на якому противники патентного права вигляділи ретроградами, а після його проведення взагалі себе не проявляли.

Теорія виключних природних прав на наш погляд була заложена в законодавстві із самого початку бо заснована на привілеях як певному праві. Якщо привілей (від лат. Privilegium) розглядати як особливу перевагу, пільгу, що надана законом окремим особам, групам людей або певному станові, клану чи класу, то й майнові права засновані на факті приналежності результату творчої діяльності можуть розглядатися нами як їх різновид. Як свідчить історія саме представники творчих професій, а не тільки певні класи, наділялися привілеями від тих кому належали. Це й було у згаданих вище статутах, що й ми підкреслювали в буквальному та переносному сенсах.

Між тим привілеї були класовими, що надавались певній групі класу людей в силу їх походження, привілеї індивідуальні, які надавались в основному за заслуги перед державою чи монархами, та торгово-промислові привілеї.138 Власне і останні на нашу думку слугували прамоделями права інтелектуальної власності. Цікаво, що в Росії теж можна прослідити ці тенденції. Так в 1699 р. в Росії була видана привілея двом голландцям на вивіз ново виявленого товару – шерсті овеці. Тобто видана привілея на ідею промислового та торгового значення. В 1718 р. була видана привілея за родовище купоросної руди та будівництво заводів, де було вперше вжито термін “ежели будет изобретена руда в иных местах”. А.А. Пиленко в результаті свого екскурсу в історію російських привілей встановив, що першою привілеєю де по суті встановлені основні начала патентного права була просьба Купців Сухарева і Бєляєва на відкриття заводу з виготовлення фарб. В цьому проханні відзначено декілька основних моменти:

  1. винахідник винаходів з того, що через привілеї він може отримати належне йому право на винагороду за потрачені зусилля;
  2. винагорода може бути отримана лише за умови сприяння держави шляхом визнання виключного права на використання винаходу;
  3. необхідно тримати в секреті винахід який може бути розголошений іншим особам.

В привілеї яка встановлена в 1751 р. для іншого винахідника красок Тавлєва заборонялось на протязі 30 років заводити подібні заводи іншим особам. В 1752 р. була видана привілея і професору Ломоносову на виробництво кольорового шкла, бісеру, стеклярусу та інших галантерейних речей. В якій також вказувалось, щоб Ломоносов міг віднайти за витрачену праву задоволення на 30 років іншим на заснування таких фабрик дозволів не давати. Але в подальшому видача привілеїв і монополій на винаходи видаються все менше і менше. Це милостиня, а не право.

Відзначимо, що в 1830 р. при обговоренн нового патентного закону Росії виходили з того що:

  • привілеї повинні видаватися як можна на менш короткий термін;
  • за видання привілей повинно стягуватися високе мито;
  • привілеї не можуть бути переуступлені компаніям на акціях;
  • вводиться обов’язкова експлуатація привілей;
  • вводиться попередній розгляд винаходів;
  • не поширюються привілеї на основні начала (принципи) або дії, без застосування їх до штучного предмету;
  • привілеї не видаються, якщо на один і той же винахід одночасно просять видати патент різні особи;
  • на привілеї ведуться реєстри з метою інформування публіки

Не дарма відмічається, що на кінецьХУІІІ століття коли відбувалось становлення патентного права панівними стали теорія виключних прав і теорія промислової власності, які були заложені в основу перших патентних законів Франції і США. Відповідно до цієї теорії право автора чи винахідника є невід’ємним, природним правом людини яке винакає внаслідок її духовної творчості. Відповідно таке право існує не залежно від того визнається і забезпечується воно від порушень державою чи ні. Видача патента лише є фактом підтвердження наявного у винахідника природного права .

Історія розвитку правового регулювання авторських прав повязана із безпрецедентним за своїм значенням кроком про відміну привілеїв, що традиційно надавались монархами за милостями та справедливостями видавникам та окремим авторам. Але для представників творчих професій такі привілеї все таки були збережені хоча й в урізаному по строкам та змісту виді. Так, в епоху французських буржуазних революцій було прийнято два уже згаданих нами законодавчих акти, що закріпили принципи правового регулювання інтелектуальної власності. Декрет ...........від 13-19 січня 1791 р. проголосив свободу театрів, що знаходяться під контролем муніципалітетів, визнав за авторами драматичних творів виключне право на театральну постановку на протязі всього життя автора та п’яти років після його смерті, а декрет.......від 19-24 липня 1793 р. одночасно надав авторам різного роду письмових творів, композиторам, художникам та графікам, що створюють картини або рисунки, виключне право продавати, передавати для продажу, поширювати свої твори на території Республіки, а також уступати повністю чи частково право власності на них. Відзначимо, що якщо перший декрет проголошував виключне право на певну дію, що органічно випливає з факту створення драматичного твору, то другий вже повязував виключне право із носієм. Тобто по суті справи автору надавалося право продавати свої твори як речі.


Теорія виключних прав в основному отримала свій розвиток в Німеччині. Її серцевину складає теза про те, що в основі виключного права покоїться заборонна функція, що дозволяє патентоволодільцю виключити третіх осіб із насанкційованого використання запатентованого винаходу. Це розглядалось як факультативне право. Тому й підкреслюється: “Следует считать (и таково единодушное мнение, высказанное в литературе), что исключительное право состоит в том, что его обладатель вправе запретить использование этого права любому третьему лицу”. До цього ми додамо, що належне особі суб’єктивне право теж є виключним. Навіть у тому разі коли володілець права інтелектуальної власності активно приймає заходи щодо заборони використання його ідеї у нього зостається виключне право передати ідею для комерційного використання іншим особам чи “покласти її під сукно”. Як на наш погляд ця теорія має теоретичним підгрунтям і теорію розмежування права власності на “тілесне майно” (матеріальний носій ідеї) і “безтілесне майно – ідею”. Тому визначально автор стояв на позиції, що при розгляді інтелектуальної власності необхідно виходити із тріади: ідея, її носій і інформація. Тому коли, “ объекты этих отношений не имеют материального субстрата, и по поводу их нельзя говорить, что ими можно владеть, пользоваться и распоряжаться подобно вещам. В силу этого, по нашему мнению, объектами данных правоотношений также правильно считать не сами эти блага, а права на них”.

На такій же позиції стоять й інші вчені-спеціалісти з права інтелектуальної власності. Так В.А.Дозорцев справедливо зауважує, що “исключительное право представляет собой вполне самостоятельную научную категорию, отдельную от права собственности, не укладывающуюся в традиционную систему римского права” “Смысл “исключительных прав” как правового института заключается в исскуственном перенесении на нематериальные объекты режима, установленного правом частной собственности для вещественных объектов (с необходимыми модификациями). “Исключительные права” даже получили название “интеллектуальная собственность”, а составные части именуются соответственно “промышленная собственность” и “литературная собственность”. А.П.Сергеев отмечает также, что в настоящее время никто не ставит под сомнение двойственную природу авторских и изобретательских прав ибо с одной стороны создателю творческого результата принадлежит право на его использование, которое имеет исключительный характер и может быть в передано другим лицам. С другой стороны автор обладает совокупностью личных неимущественных (моральных) прав, которые не могут отчуждаться от их обладателя в силу их природы.

Як пропрієтарна та і теорія виключних права мають своє яскраве закріплення в патенному праві, що відображається у формулі винаходу. Так німецька (логічна) формула винаходу відрізняється принципово від американської тим, що обсяг притязаний (?) визначає лише один пункт який поділяється на довідмінну і відмінну частини. Якщо перша містить відомі ознаки знання, то друга лише нові, ті що власне й відрізняють винахід від прототипа. Але разом у певному поєднанні (комбінаториці) вони дають нове якісне явище, в якому домінуючими є все таки ознаки відмінної частини. Звідси й обсяг повноважень володільця виключних патентних прав володільця: самому використати надані новим результатом творчої діяльності переваги у підприємницькій діяльності, надати таке право іншим особам, чи заборонити їх використання.

Отже, право є право! І це право повинно охоронятися всіма засобами всіма інститутами суспільства задля забезпечення законних прав та інтересів фізичної особи, створених нею (ними) юридичних осіб чи утворень без прав юридичної особи, держави. Така різновекторність охорони прав – реальність, яка передумовлюється комерційними інтересами до нових розробок, нових ідей. Ми виключаємо стратегічні інтереси щодо результатів творчої діяльності оскільки це царина не приватно-правового, а публічно-правового регулювання. Але варто зауважити, що у тих випадках коли право інтелектуальної власності порушується варто використовувати всі засоби охорони виключних прав авторів та володільців. Тим більше, що поява нових комунікацій та засобів поширення і відтворення інформації нас до цього спонукає.

Теорія інтелектуальної власності як права може бути універсальною і для цього на наш погляд на сьогодні є достатньо передумов.

Якщо виходити із гносеологічних коренів то привілеї сами й були виключним правом перших осіб.

Носій такого права мав особливий правовий статус який повязувався з часовими обмеженнями для стимулювання подальшого творчості і прогресу, особливо-науково-технічного і прогресивними системами сплати мита за підтримання обороноздатних об’єктів у монопольному стані.

Виключне право по суті являє собою певну монополію але засновані не на факті на основі пріоритету у створенні обороноздатного об’єкта в результаті особливого різновиду продуктивної праці – творчості. Але таке положення не працяє стосовно відкриття. Є особливо і навіть суперкваліфікована праця є відкриття як її результат але відсутні права інтелектуальної власності. Тоді виникає питання у чому є справа? У тій же монополії. Стосовно відкриття у автора виникають лише особисті немайнові права, а майнових прав у загальноприйнятому для всіх результатів творчості не виникає. Не виникає тому що саме відкриття – об’єктивні існуючі в матеріальному світі властивості, явища та закономірності, але невідомі до пори до часу. Віднайти їх сьогодні не так просто і вони є скоріше виключенням яке є рідкістю, потребує акумуляції величезних матеріальних, організаційних і інтелектуальних ресурсів, які не під силу слабкорозвитутим країнам.

Відкриття не має і не може мати товарної форми. Воно не може бути напряму застосоване у народному господарстві, а слугує базою для подальшого творчого процесу з переводу віднайдених властивостей, явищ та кономірностей у практичну площину – винаходи, корисні моделі, нові сорти рослин та породи тварин.

Таким чином інтелектуальною власністю слід вважати литше манові права, які полягають у монопольному праві використовувати (комерційно експлуатувати ідею) переваги новинки самому, на певний час заборонити це робити іншим особам, чяи надати їх це право за винагороду.

 

 


На правах рекламы: