Главная

Болонский процесс. Автоматизация учебного процесса - Офис методиста

Лекции Немайнові права автора в електронній комерції Р.Б. Шишка
описание | темы | ключевые слова 



Автору належать немайнові права які за своїм змістом мають ніби два рівні: загальний та спеціальний, що передумовлений об’єктом авторського права. Так відповідно до ст. 14 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права” [1] від 11 липня 2001 р. до особистих немайнових прав автора віднесено:
1. вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного виконання твору, якщо це практично можливо;
2. забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор бажає залишитися анонімом;
3. вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі в його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;
4. вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.
Думаємо, що до особистих немайнових прав автора відноситься і право найменувати свій витвір. Інша справа, що вибір найменування в ряді випадків має свої правила. Але в їх межах все рівно можливі варіанти. Таке право заслуговує того, щоб бути закріпленим в законі.
Спеціальний рівень прав авторів може бути визначений загальним чи локальним законодавством із присвоєнням спеціальних звань: заслужений артист, заслужений художник, почесний професор університету. Такі почесні звання є оцінкою заслуги автора перед суспільством і по суті правовою оцінкою його особистості. Вони відображають титули автора, але пов’язуються зі створенням не одиничного твору до якого в законодавстві здійснюється прив’язка майнових та особових немайнових прав а за сукупністю робіт та внеском автора у відповідну скарбницю: науки, мистецтва, культури, літератури тощо.
Особисті немайнові права відображаються на індивідуальному правовому статусі автора. Тому їх закріплення в законодавстві і реальне забезпечення має важливе значення для охорони прав автора у цілому. Це в повній мірі стосується такого права як право на оприлюднення. Замітимо, що на відміну від первісної редакції Закону України “Про авторське право і суміжні права” серед особистих немайнових прав відсутнє право на оприлюднення. Між тим ст. 447 проекту ЦК України [2] до особистих немайнових прав автора відносить: право авторства; право на авторське ім’я; право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора (право на недоторканність твору); право на обнародування твору. Очевидно, що просте порівняння текстів обох законів, що майже одночасно розглядались у Верховній Раді України виявляє суттєві розбіжності. Не дивлячись на смислову тотожність окремих пунктів все таки відзначимо, що уже наявність двох ідентичних за призначенням, але різних за змістом норм в авторському праві є недопустимим.
Повинно бути одне з двох: або пристати на концепцію Книги четвертої проекту ЦК України до чого більше схиляємось ми, або в регулювати право інтелектуальної власності виключно поточним законодавством. Можливий третій шлях – міжгалузевий комплексний кодифікованих акт. Втім, перший підхід з огляду на вищезазначене є найбільш доцільним і дозволяє в межах основного акту цивільного законодавства всебічно врегулювати приватні відносини, що виникають при забезпеченні права на творчість, внаслідок створення результатів творчої діяльності, встановленні їх правового режиму, визначенні правового становища суб’єктів, встановлення механізму реалізації майнових прав, забезпечення охорони та захисту майнових і особових немайнових прав тощо. Відповідно згадані інститути цивільного права мають системний зв’язок з іншими інститутами цивільного права і в такому контексті утворюють одне ціле.
Перше і названих прав є визначальним для інших. Якщо воно буде оспорене, то всі інші права, у тому числі й майнові за автором не визнаються і навпаки, якщо особа докаже у встановленому порядку своє авторство то за нею визнаються всі інші права. Таке положення логічно витікає із ст.1 нової редакції названого закону. Раз автор – фізична особа творчою працею якої створено результат, то він є першоносієм прав, що і відображене в ч.1 ст. 11 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права”. В основі цих прав – творча праця. Отже авторство вказує на ту фізичну особу творчою працею якої створено певний охороноздатний об’єкт. Як правильно зазначає О. Мельник: “Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чи іншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе автором створеного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обов’язки всіх і кожного утримуватися від порушення даної правомочності автора” [3,c.83].
Авторство, у свою чергу, може розглядатися в декількох аспектах:
- юридичний факт - підстава виникнення цивільних прав та обов’язків (ст. 11 ЦК України, ч.2 ст. 11 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права”;
- елемент правової характеристики фізичної особи (ч.3 ст. 11Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права”;
- суб’єктивне цивільне право – юридично забезпечену можливість вимагати визнання свого авторства, посідати права автора. Одночасно це є способом визнання досягнень творчої особистості у певному виді творчої діяльності, а самого твору – об’єктом права інтелектуальної власності;
- передумова визнання за фізичною особою інших правових можливостей: участі в конкурсах, заняття певних посад, що пов’язані із творчою діяльністю, висунення на здобуття премій, лауреатства, почесних звань та нагород, тощо.
В праві інтелектуальної власності є два діаметрально протилежних підходи щодо визнання авторства. В авторському праві відповідно зі ч.2 ст.11 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права” для виникнення та здійснення цього права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей. Автору надається право на використання спеціального знаку правової охорони - ©, захищати своє право, зареєструвати протягом року охорони авторського права своє авторське право у відповідних державних органах, отримати свідоцтво. При цьому якщо автор своє майнове право передав іншій особі, остання не може перешкоджати оформленню немайнового права авторства. Право авторства також не залежить від рівня результату творчої діяльності, його призначення, жанру, способу вираження (друкований текст чи аудіо, відеозапис). Це має лише фахову оцінку і впливає на інше немайнове право – ділову репутацію.
Як особисте немайнове право авторства не характеризується товарністю. Воно є не відчужене і не може бути передане іншим особам. Воно тісно зв’язане із особою творця і в такому аспекті є вічним. Тому воно має самостійне значення та повинно забезпечуватися правовою охороною завжди. Від нього, за умови дійсної приналежності також не можливо відмовитися . Останнє має принципове значення особливо для суспільних наук, де в науці та творчості присутня певна доля суб’єктивізму. Тому, критиканство позицій повинно вестись толерантно, а не так некоректно й різко як ми зустрічаємо в деяких роботах сучасник дослідників. Такі критикани упускають одну важливу деталь, що автор у суспільних науках не повинен бути бунтарем, він лише відображає суб’єктивно дійсність – суспільне буття.
В літературі відрізняють право авторства і авторство як соціальну цінність. Перше за загальним правилом припиняється зі смертю автора, а друге існує вічно. Але це не означає, що це авторство можна порушувати, наприклад перекручувати твори, вказувати невірно ім’я автора чи приписувати твір (теоретичну платформу) іншій людині. Тим самим проявляється не тільки невігластво, але виникають і правовідносини, що віднайшло своє формальне закріплення в законодавстві. Так, у ст. 30 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права” встановлено обов’язок осіб, що використовують твори, що стали суспільним надбанням дотримуватися особистих немайнових прав автора, що передбачені ст.14 вказаного закону. Стаття 29 цього є закону надає спадкоємцям право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Аналіз цих положень дає нам підставу вважати, що і після смерті автора можливий певний “фантом” прав – вони існують самостійно, без його суб’єкта. Цей фантом права стосується як авторства взагалі, так і репутації автора зокрема. Отже авторство після смерті автора має свій конкретний правовий зміст. Як на наш погляд захищати фантомні немайнові права автора може будь яка особа [4,c.36]. Таке теоретичне положення засноване на наступному:
- право (вимога), що належить кредиторові на підставі зобов’язання може бути передана іншій особі за правочином (цесія) або перейти до іншої особи на підставі закону, зокрема при суброгації. Суброгацією визнається придбання всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов’язків боржника щодо цього кредитора (ст. 619 проекту ЦК України);
- при порушенні зазначених прав відповідно до ст. 11 проекту ЦК України виникають цивільні права та обов’язки у виді зобов’язання (п.2 ч.2 ст. 547 ЦК України);
- якщо є боржник, а він виникає лише в силу порушення авторства, то повинні бути й кредитори. Тут і виникає проблема кредитора. Законодавство про авторське право, на наш погляд, суттєво обмежує коло зацікавлених у збережені недоторканності немайнових прав авторів осіб і звужує їх лише до спадкоємців. А якщо спадкоємцям байдуже до особистих немайнових прав їх великого предка? Виникає правовий вакуум. Думається, що у такому разі за захистом порушених фантомних прав померлого автора може звернутися інша особа: учень, колега, творчі об’єднання тощо.
- аморфний для права суб’єкт – суспільство авторським правом все таки згадується. Відповідно до ст. 30 аналізованого нами закону після закінчення строку авторського (ми маємо на увазі майнового права) права на твори переходять у суспільне надбання, тобто будь-якої особи;
- як відомо невід’ємним атрибутом прав є їх кореспондування юридичними обов’язками. Відповідно кожен і повинен дотримуватися немайнових прав. Інші ж особи в разі їх порушення вправі звертатися за захистом в тому числі й для інших осіб:
- відмова від здійснення свого права не є підставою для їх припинення, за виключенням передбачених законом випадків (ч.2 ст. 12 проекту ЦК України);
- логічне завершення цієї конструкції ми вбачаємо у п.2 ст.5 ЦПК України згідно якої за заявою прокурора та інших осіб, що вправі у передбачених законом випадках звертатися в суд за захистом прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів;
- нарешті законодавством про охорону культурної спадщини передбачена можливість захисту прав померлих авторів від спотворення їх творів та імені.
Така правова теоретична конструкції звичайно є громіздкою і потребує спеціальних знань та тлумачень положень законодавства. В ряді випадків це сприятиме охороні немайнового права авторства коли мертвий за себе постояти не може, а інші зацікавлені особи не можуть чи не хочуть “зв’язуватися” із судовою системою. У зв’язку з цим ст. 29 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” доцільно доповнити частиною третьою слідуючого змісту: “За захистом немайнових прав автора можуть звернутися треті особи. Цими особами можуть бути колеги, учні, фахівці, громадські, в більшій мірі творчі, організації.” Таке уточнення лише сприятиме більш ефективній охороні немайнових прав автора від зазіхань, у тому числі від паплюження його честі та репутації.
До речі, згадування закону про те що захист авторського права проводиться для недопущення причинення шкоди честі та репутації автора лише нас упевнює в висловленій позиції. Якщо слідувати тій же формальній логіці то немайнове право, до якого традиційно відноситься честь та ділова репутація і які є невід’ємними від особистості їх носія, все таки можуть існувати після смерті цього носія. Чому ж тоді не може існувати право на авторство? Тому ми не можемо погодитися з тим, що права на авторство визнається і охороняється після смерті автора вже не як суб’єктивне право, а як суспільне явище, гідне поваги нащадків” [5,c.83]. Якщо вже автор визнає право на авторство, то воно ніяким чином не може визнаватися просто як авторство. Право завжди передбачає можливість вимоги до іншої особи – носія обов’язку. Закон покладає на необмежене коло осіб такий юридичний обов’язок із від’ємним змістом – утримуватися від порушення права авторства.
Навіть у тому разі якщо виходити із зворотного, то наділення суб’єктів юридичним обов’язком у сфері приватного права передбачає наявність інших осіб, перед якими юридичний обов’язок необхідно виконувати. Іншими словами, повинен бути відповідний носій суб’єктивного права. То ж виникає слушне питання: хто є такими носіями при порушенні фантомного права? Якщо обмежитися лише спадкоємцями автора то ми суттєво звужуємо можливість охорони немайнових прав. Закон, до того ж, наділяє це право правовою охороною. Не охороняє ж він померлу особу, а саме право авторства.
Як вже підкреслювалось, право авторства передумовлює інші права. Той, хто є автором може здійснювати інші немайнові права, що витікають із права авторства. До них відноситься і право на авторське ім’я (забороняти під час публічного використання згадування свого імені, якщо він як автор бажає залишитися анонімом); проблема відповідальності за навмисне розголошення цього імені). Як видно з наведеного, це право включає в себе декілька правомочностей: забороняти згадування свого імені під час використання твору, можливість зоставатися анонімом; вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені на творі і його примірниках, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма під час будь-якого його публічного використання. Вибір способу означення свого авторського імені є теж особовим немайновим правом автора: обнародувати свій твір під своїм власним іменем, під псевдонімом чи взагалі без згадування імені (анонімно). В останніх двох випадках авторство може бути розголошене лише компетентним органам дізнання чи суду в разі порушення автором законних прав та інтересів особи. Тому, особи які тиражують носії твору, здійснюють інше його використання повинні на заявлені у встановленому порядку вимоги розголосити справжнє ім’я автора.
Але видавці часто супроводжують літературне видання біографією автора, де вказують справжні вихідні дані. Вважаємо, що тим порушується волевиявлення автора на видання цього твору анонімно чи під псевдонімом. Відповідно це повинно кваліфікуватися як правопорушення із всіма наслідками притягнення винних до відповідальності. Це стосується також як прижиттєвих так і посмертних видань праць автора.
На сьогодні ця проблема назріла і є досить актуальною і потребує вирішення на рівні законодавства про видавничу діяльність. Видання без вихідних даних не повинні визнаватися обігоздатними, а учинені стосовно них правочини повинні визнаватися нікчемними. Відповідно й у правила торгівлі повинні містити заборону щодо прийняття до продажі таких видань. У зв’язку з тим заслуговує розробки проблема видання нормативних актів на рівні неофіційних видань. Якщо, зважаючи на право вільного відтворення, допустиме тиражування для освітянських потреб, то для правозастосовчих та судових органів такими виданнями категорично користуватися не дозволено. Судові рішення повинні виноситися виключно на рівні офіційних видань і не іншим чином.
Виникає також проблема щодо вимоги згадування імені автора при використанні його творів в засобах масової інформації особливо на телебаченні. Справа у тому, що в ім’я автора можуть у включатися титули, вчені і наукові звання і ступені, лауреатство, почесні звання тощо. То ж вимога згадувати всіх індивідуальних ознак з’їдає такий дорогий ефірний час. В даному випадку немайнове право по суті може зробити неможливим виплату винагороди. Думається, що титули, звання не повинні включатися в ім’я автора. Це пояснюється прагматизмом і вимогою часу щодо стислості, оперативності і доступності інформації. Спеціальні звання та ступені розраховані на спеціальні відносини та спеціалістів-професіоналів.
В літературі звертається увага на можливість при тиражуванні чи використанні твору вказувати присвячення певним особам (батькам, вчителям, тощо) чи знаменним датам (Десятій річниці незалежності України). При цьому пропонується таке право закріпити в законі. Але законодавець на такий крок не йде і не випадково. Треба розрізняти рівні видання та установленості видавничої справи. Право вимагати вказівки присвяти не забороняється і може бути віднесене до тих прав які виникають на основі угоди із особами, які здійснюють використання майнових прав. Тож ми вважаємо, що воно може бути лише субсидіарним до майнових прав і здійснюватися на основі правочину між автором і володільцем прав інтелектуальної власності.
Автор може вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь якому його перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. По суті, це право недоторканності твору. Це пов’язується з тим, що фрагментарне використання частини твору може призвести до невірного уявлення автора про його особисту позицію. Це стосується аналітичної частини наукового твору і особливо констатуючої. Якщо хтось інший відтворить з науковою метою це положення без коментарю автора, то іншими менш перебірливими та прискіпливими дослідниками це може бути сприйнято як теоретична платформа. Як снігова лава це може обростати новими не властивими автору домислами, що може зашкодити його репутації. На жаль, такі випадки в науці ще зустрічаються, особливо за умов обмеженого доступу до першоджерел. Сказане має практичне вираження та застосування.
Особливо стоїть питання про ілюстрацію творів малюнками, гравюрами, схемами, передмовами, післямовами, коментарями. Ці доповнення без згоди автора не дозволяються, за випадком, коли цей твір використовується з науковою, експертною, чи навчальною метою. Наприклад, студентам-філологам спеціально даються приклади поділу твору на частини, пролог, епілог. Такі правомочності інших осіб базуються на праві вільного використання з навчальною, науковою, архівною, бібліотечною та іншою метою.
Варто ще раз зауважити, що в ст.14 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права” на відміну від попередньої редакції не вказується таке немайнове право як право на його оприлюднення. Але в ст. 1 все таки воно визначається як здійснення за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення. Як уже зазначалось, без оприлюднення, по суті справи, неможливо завити своє авторство, а відповідно і реалізувати права автора. В подальшому зміст цього права відображено в ст. 15 цього закону –майнові права автора.
Отже право на оприлюднення перейшло в категорію майнових прав, що має під собою достатні аргументи. В оприлюднення твору є одночасно або комерційним використанням майнових прав, або підготовкою до них. В той же час, на наш погляд, це право має і немайновий характер. Воно є сходинкою для визнання публікою, колегами, має соціальне значення для утвердження як творчої особистості. Само оприлюднення може здійснюватися через конкурси, виставки тощо. Як і в попередньому випадку оприлюднити можна як весь твір так і його частину чи окремі фрагменти.
Доволі цікаве правило містить ч.2 Закону Російської Федерації “Про авторське право і суміжні права”[6] від 9 липня 1993 р. яка надає автору право відмовитися від раніше прийнятого рішення про оприлюднення твору (право на відкликання) за умови відшкодування користувачу заподіяної відкликанням шкоди, включаючи упущену вигоду. Якщо твір вже було оприлюднено, то автор зобов’язується публічно сповістити про його відкликання. Він також може вилучити за свій рахунок із обігу раніше виготовлені екземпляри творів. Думається що таке правило могло б бути відтворене в українському авторському праві. Але з цього приводу є ряд зауважень. По-перше, в наведеній редакції воно відноситься більше до майнових прав чим немайнових. По-друге, воно пов’язується з комплексом майнових відносин і більше того з виготовленням та обігом носіїв. Втретє, надання товарної форми носіям результату творчої діяльності здійснюється на договірній основі. Вчетверте, такі відносини в більшій мірі є підприємницькими де повинна бути підвищена стабільність. На кінець, одностороння відмова від виконання зобов’язання або зміна його умов не допускаються якщо інше не передбачено законом чи договором (ст.551 ЦК України). З урахуванням наведеного вважаємо за доцільне передбачити в авторському праві України інститут відкликання рішення про оприлюднення твору. Це тільки буде сприяти охороні майнових прав автора і надасть йому вагомий засіб проти скупки майнових прав за безцінь.
До речі, в патентному праві заявнику надається право на відкликання поданої заявки на видачу патенту аж до моменту прийняття рішення по суті. То чому б таке право не передбачити і в авторському праві.
Відтворення твору в більшій мірі допускається у передбачених законом випадках вільно, в тому числі з навчальною метою (ст. 23 Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права”). Без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право допускається:
1. відтворення уривків з опублікованих письмових творів, аудіовізуальних творів як ілюстрацій для навчання за умови, що обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;
2. репрографічне відтворення навчальними закладами для аудиторних занять опублікованих статей та інших невеликих за обсягом творів, а також уривків з письмових творів з ілюстраціями або без них за умови, коли:
а) обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;
б) відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру;
в) немає обмежень зі сторони організацій колективного управління щодо умов такого відтворення.
Зазначимо, що у новому законі цей перелік суттєво скорочений у порівнянні з попереднім, але на практиці виникла проблема відтворення методичної літератури чи її фрагментів. Методична література провідних навчальних закладів самостійно тиражується іншими закладами. Це проводиться або через її викачування через електронну пошту чи шляхом простого копіювання. Вважаємо, що розроблена в одному ВЗО (закладі) методична література може використовуватися в іншому лише за умови придбання в установленому порядку за згоди Методичної ради. В інших випадках вона може використовуватися для створення інших навчальних посібників і то в обсягах, що виправдані метою такого використання.
Така позиція базується на умовах акредитації вищих закладів освіти (ВЗО). Слід мити на увазі, що на рівень ВЗО впливає і можливість самостійно розробляти та використовувати методичні розробки: програми, методичні вказівки по проведенню занять, підготовці курсових та контрольних робіт тощо. Якщо ВЗО 4 рівня акредитації використовує запозичені в інших ВЗО методичні матеріали то він не виправдовує свого рівня акредитації. Іншими словами, використання такими ВЗО запозичених розробок є недопустимим.

Використана література:
1. Закону України “Про внесення змін до закону України “Про авторське право і суміжні права” /УК.2001.-№ 49
2. Цивільний кодекс України. Проект. К.: Верховна Рада. 2000
3. Мельник О. Особисті немайнові права на об’єкти інтелектуальної власності: деякі питання. //Право України. 2001.№7,-C.83-85
4. Гукасян Р. Правовая охрана памяти умерших – предмет судебной зашиты. //Правоведение. –1973. №1.
5. Мельник О. Особисті немайнові права на об’єкти інтелектуальної власності: деякі питання. //Право України. 2001. №7
6. Закон Російської Федерації “Про авторське право і суміжні права”/ Интеллектуальная собственность.-2000.-№1, -С.72-93

На правах рекламы: